RUS UKR ENG




Легенди і перекази



Наше село Пархоменко – одне з найстаріших на Луганщині. поява перших поселень на території нинішньої Луганської області пов’язана з Запорізькою Січчю. Тут ще в XVII ст.. почали з’являтися запорізькі зимівники та хутори козаків, що, полишивши службу, поселялися тут, про що до наших часів дійшли легенди.

Територія, де розташоване село - старожитня козацька земля. В 1660 році по розпорядженню Запорізького Коша на цій території було розміщено Суходільський пікет, якому було наказано "строго следитьза перелазами турецко-татарскойорды". Залишки сторожового укріплення зберігалися до середини XIXстоліття.

Приблизно в 1738 році на цій території запорізький козак Макар Безродній збудував зимівник. Це поселення було названо Макарів Яр.

В кінці 50-х років ХІХ століття Макарів Яр стає волостним центром Слов`яносербського уїзду. Відомо, що Макарів Яр був одним з гончарних осередків Луганщини.

В 1885 році в селі займалось гончарством - 239 майстрів. Глиняний посуд продавався у Луганську, Таганрозі, Ростові, Кам`янській та Митякинській станицях.

Село Пархоменко має свій герб, на ньому зображено сторожову вежу, на якій запорізькі козаки стояли на сторожі території, а також колос - що означає врожайні землі, на яких вирощують хліб та гончарне коло з глиняним горщиком на ньому, яке символізує той факт, що гончарство було самим поширеним промислом наших предків. На околиці села протікає ріка Донець, тому на гербі зображено хвилі та рік заснування нашого села – 1660.

Село Макарів Яр (нині Пархоменко) в 1903 р.

Легенда про заснування села Макарів Яр.

Близько 1738 року на місці, де розташоване теперішнє село Пархоменко, запорізький козак Макар Безродний збудував великий зимівник з багатьма землянками. З того часу й стали осідати тут люди "бездомні і безрідні, опальні, біглі". Село називали Макарів Яр по імені його засновника.

Існує легенда, що Макар Безродний разом з товаришами, як і народний герой Кармелюк, грабував заможних поміщиків, Ще було у нього дуже багато золота і склав він: його у великий оклунок і закопав десь поблизу Марининого байраку (бару). Ця легенда записана з уст Процишеної Н.Г., а нею була почута від її батька Каїр Т.Г.

Легенда про Маринин бар.

Марина була монашкою. Після того, як монастир згорів, вона пішла шукати інше пристанище, де могла б служити Богові. довго ходила вона по світу. І одного вечора, натомлена, заснула під зоряним небом. Коли прокинулась, то побачила, що знаходиться в дуже красивому місці. Тут лона І вирішила зупинитись. Збудувала собі  землянку, вякій проводила весь час в молитвах. В цій землянці вона і померла, а селяни ії поховали. З того часу байрак І стали називати Маринин байрак – бар.

Легенда про Матвіїв колодязь.

Жила в селі прекрасна та гонориста дівчина. Носила вона воду з далекого колодязя і полизала город. Закохався в неї простий сільський парубок Матвій. А дівчина, яку звали Ольгою, посталила йому умову: "Якщо хочеш, щоб я була твоєю, викопай біля мого двору колодязь".

Довго і тяжко працював хлопець, але води все не було. А одного разу місячної літньої ночі, коли парубок зовсім .відчаявся, з’явилася, в колодязі вода. Та така чиста, що була схожа на кохання Матвія, напилася Ольга тієї води і покохала його.

Народні перекази про ліс.

В сиву давнину ліс поділявся на п’ять великих регіонів: Перша лава, Друга лава, Лосиний куток, Тополина галявина, Глинище.

Назви Перша і Друга лава пов’язані з розвагами молоді. Як відомо, раніше молоді парубки і дівчата збирались для розваг на вулиці. Але розважалась молодь так, що викликала невдоволення старших. А близькість лісу дозволяла співати і танцювати хоч до самого ранку. От молодь і розчистила собі невелику галявину на краю лісу, збудувала на ній невеликі лави. Так і виник вираз, який і досі функціонує, в селі: „Розважатись на лаві," тобто нікому  не заважати. Ішов час, село розбудовувалось, втому числі і в напрямку лісу. І веселощі молоді стали знову заважати спокою односельчан вночі. Молодь іде знову в ліс, ще далі, і будує Другу лаву. Так і виник розподіл на Першу і Другу лави.

В глибині лісу, де знаходиться сучасний район туристичних баз, було велике джерело і там росла висока трава. Люди туди майже не заходили, бо були непролазні хащі. Тому це місце облюбували лосі. Це місце стало навиватися Лосиний куток.

Один з регіонів нашого лісу називається Глинище. Існує два варіанти щодо походження цієї назви. Як відомо, люди в селі, крім хліборобства, ще займались гончарством. Але знайти підходящу глину для цієї роботи дуже складно. Та все ж, народний умілець Кузьма знайшов глину, яка гарно ліпилась і відповідала всім вимогам гончара. Кузьма не був скупердяєм і показав це місце іншим гончарам-односельчанам. Довгі роки брали там люди глину, аж поки не утворилась на цьому місці балка, яку і назвали Глинище. Інша версія цієї назви має такий вигляд. Після того, як люди почали проникати в глиб лісу, вони побачили велику балку, стіни якої були повністю з глини, тому і назвали Глинище. Цей матеріал записано, з розповідей старожила села Звіряки Петра Матвійовича, 1897 року народження, який чув ці легенди від свого діда.

Історична довідка про Козацьку криницю.

Між селами Пархоменко і Кружилівка на мальовничому березі Сіверського Дінця є високий пагорб, який і досі старожили села називають "Каравульня".

На ньому 1660 року знаходилась сторожова вежа запорізьких козаків, яким було наказано розташувати частину Суходільського пікету та „суворо стежити за перелазами турецько-татарської орди”. Під пагорбом у балці є залишки житла козаків та криниця. Збереглась і її назва "Козацька". Вода вній криштально-чиста, причому є в ній вміст срібла. Дуже полюбляють пити її наші односельчани, бо вона дає заряд сили і здоров’я.

Наприкінці XIX та на початку XX століття тут часто бував і милувався краєвидами "рідної Донщини" наш земляк-письменник і поет Микола Федорович Чернявський. Про криницю він написав навіть вірш – «На каравульній могилі».

На каравульній могилі

Нум, сяду тут, як в давні роки

Бувало, хлопцем тут сидів...

Все той же краєвид широкий –

Пісок, ліси й не видно нив,

Так само кряж білесі боки,

Мов хто їх крейдою залив,

Вгина й згина. Балки глибокі

Замісто ребер положив.

І видно дві мені станиці,

І хрест забутої каплиці,

І купи дальніх хуторів.

Все – те ж... Спуститись до криниці:

Чи їй дає гора водиці,

Чи в весну мул її забив?

                   (М.Ф. Чернявський)

З трьох років разом з батьками жив майбутній поет у селі Божедарівка (нині село Кружилівка), де батько його був священиком. Навчався Микола у сусідній Митякинській станиці. Далі доля його склалася так, що сім’я Чернявських виїхала з нашого краю, але забути його поет так і не зміг. Про наші річки, степ, ліс, крейдяні білі гори, "де бувало хлопцем тут сидів”, де „все той же краєвид широкий” писав Микола Федорович усе своє життя.

В роки Великої Вітчизняної війни партизани і солдати вгамовували спрагу водою з Козацької криниці. В наші дні біля неї неодноразово проходили зустрічі членів Луганського товариства українського козацтва. Упорядковуючи криницю сучасні козаки відкопали старий дубовий зруб, що був колись збудований на Козацькій криниці.

Наше село – батьківщина героя громадянської війни, легендарного начдива Олександра Яковича Пархоменка, на честь якого в 1951 році село Макарів Яр було перейменоване в село Пархоменко.

Казка про Пархоменка

То це було тоді, як зробилась в нашім краю революція. Бідним людям після революції стало добре жити, та поміщики, які повтікали з України, засумували за своїми маєтками. Ось і покликали вони своїх слуг, попросили у чужих панів зброю, а за  це пообіцяли їм... віддати Україну, тільки б їм знову повернутися поміщиками. (Так через то-то в нас стала війна).

Як побачив таку неправду великий чоловік Ленін, то й розіслав листа, а в ньому говорилось: «Хто хоче волі і правди, то збирайтеся і бийте поміщиків та їх банди». Прочитав цього листа Пархоменко (а він був учений чоловік, ходив кілька років до школи) та й зібрав собі добрих хлопців і почав битися з бандитами.

Трохи-потроху та й зробився таким славним, що всі бандити боялися його, як огню. І як було хто скаже, що Пархоменко близько,— банди без бою лишали все і тікали куди хто. Люди говорили, що куля його не чіпала і шабля не рубала, тому бандити стали ще дужче його боятися.

Одного разу вечором Пархоменко лишив свого заступника коло війська, а сам поїхав додому подивитись, що там робиться, бо давно вже був. Іде він конем дорогою, аж тут нараз: — Стій, стріляємо!

Став Пархоменко, він міг би втекти від них. але хотів знати, хто це тут недалеко від його села.

Взяли його військові та й повели до штабу, до командира. Дивиться Пархоменко, а в штабі чоловік 12 бандитів-командирів сидять за столом та й п'ють горілку. А кухар  варить на кухні вареники, в котелку кипить гаряче сало... Як привели його, один з командирів — найменший ростом і рижий — питає Пархоменка:

—Хто ти такий є?

—Я зразу тебе пізнав,  що ти  Петлюра, а  ти мене не пізнаєш. Я,—каже,— червоний  командир, Пархоменко.

—А-а,— каже Петлюра,— добре, що ми здибались. Я не боюся тебе так, як деякі з моїх вояків... Нині ми з тобою розрахуємось. Я за твою голову дістану 100 тисяч  рублів. Готуйся до смерті.

А Пархоменко засміявся та й каже:

—      А яку ти мені, Петлюро, смерть задумав? Видно, що ти з своїми бандитами п'єш горілку, то чи не хочеш мене на закуску?

А Петлюра пошепотів з своїми та й каже:

—      Всі кажуть, що тебе куля не бере. Я не вірю, моя тобі вчепить лоба. А раз ми п'ємо, то й ти будеш з нами пить. А ну,— каже до кухаря,— дай йому котелок з салом, хай п'є, це йому не пошкодить!

Кухар узяв кипляче сало та й подав Пархоменкові. Всі дванадцять бандитів підвелися з-за стола та й дивляться, як він буде його пити. А Пархоменко в одну мить, як повернувся кругом, по-військовому, як пустить сало з котелка по бандитах та так і залив усім очі гарячим салом.

Лише одно не добре. Пархоменко взяв добру ціль, всім потрапив по очах, але Петлюра був від усіх нижчий, то йому сало пішло по голові та тільки й ошпарило. Коли всі попадали на землю, Петлюра вискочив через вікно та й притаївся. А Пархоменко, може, і бачив, але... забрав їх військові карти, папери, вийшов на двір, сів на коня та й поїхав до своїх.

Петлюра пішов до шпиталю: голова облізла, а на чолі червона пляма. Вилікувався та й присяг собі помститися Пархоменкові.

Так війна довго ведеться. Де б Пархоменко зі своїми хлопцями не застав ворогів, там і виб'є їх до ноги...

Одного разу повідомили Пархоменка, що якісь чужі кінні їдуть в Київ. Зібрав Пархоменко всіх своїх хлопців, засіли в лісі, а як ті під'їхали, давай їх бити. Вибили всіх. Лише одного найстаршого ведуть до Пархоменка. Привели. Він упав на коліна та й почав просити Пархоменка, щоб той йому подарував життя.

—А хто ти будеш,— питає в нього Пархоменко.

—Я,— каже той, що привели,— називаюся Пілсудським. Я начальник у Петлюри... Даруй мені життя. Я тобі ніколи цього не забуду.

Подумав Пархоменко: в битві пощади ворогові немає, але так беззбройного убивати, як курку, не годиться лицареві, та й каже:

- Знай Пархоменка. Я тобі життя дарую. Іди собі, звідки прийшов, і більше до нас на Україну не заглядай. А на пам'ятку, що ти був на Україні, дістанеш відзначення.

—Гей, хлопці,— гукнув він до своїх, — дайте цьому панові здорових п'ять нагаїв, щоб пам'ятав, коли був у гостях.

Сам сів на коня і поїхав далі з військом.

А Пілсудський, як тільки вернувся до своєї головної армії, дав наказ: разом з петлюрівцями взяти Київ, де він буде крульом, а Петлюра буде його кур'єром, та ще й сказав, якщо б їм удалося зловити Пархоменка, то щоб йому нічого злого не робили, а просто привели до нього...

Скористався Пілсудський, що Пархоменко бився в той час з іншими ворогами, та й забрався з Петлюрою до Києва. Тільки не надовго. Довідався Пархоменко, зібрав своїх хлопців та як вдарив на Київ... довелося Пілсудському разом з петлюрівцями під саму Варшаву тікати. А як вже стали під Варшавою, Пархоменко дав хлопцям відпочити, а сам пішов у Вислу покупатись. А польський патруль підкрався, взяв мундир та зброю Пархоменка. Не було ради, треба здаватись... А поляки втішалися, мовляв, не буде більше Пархоменко воювати. Ведуть його. Привели до палаців та й передали Пілсудському. Пілсудський зараз пізнав Пархоменка та й каже:

— Я б тебе живого з'їв, але мушу додержати слова. Ти колись мені дарував життя, я тобі теж дарую. Але за ті п'ять нагаїв, що ти дав мені на дорогу, я тобі віддам з процентом. Ти у мене дістанеш їх 50.

Розлютувався Пархоменко. Зараз хотів схопити Пілсудського за горло та задушити, але стримався та й питає:

—      А де ж той нагай, я хочу його бачити?

А Пілсудський показує йому на палицю сріблом ковану, з срібною кінською головою на кінці.

—Дайте,— каже Пархоменко, — мені цю палку, я хочу піти з нею трохи на Варшаву подивитись. З міста мене ваша варта не випустить.

—Добре,— каже Пілсудський,— іди. А сам сміється в руку, мовляв, крути-верти, а кари дістанеш.

Вийшов Пархоменко на вулицю, дивиться, аж іде дорогою Петлюра, на чолі у нього червона пляма. Пригадалося йому гаряче сало. Петлюра Пархоменка не пізнав, бо він запустив бороду.

— Гей,— каже Пархоменко до Петлюри,— чи не знаєте ви такого купця, що купив би собі отаких 50 палок. Я їх маю всі на продаж і конче потребую грошей.

Петлюра, чи як він там себе називав, й каже:

—Я сам куплю, як не буде дорого.

—      Не дорого, — каже Пархоменко — по 10 карбованців за одну. Петлюра зараз виплатив 500 карбованців, але Пархоменко сказав, що треба підписати папірця, що він у нього дійсно купив ці палки, щоб ніхто не міг у нього відібрати їх. А такий папірець треба було, щоб ствердив сам Пілсудський. Повернулися до палацу. Петлюра показав папірця Пілсудському. Засміявся Пілсудський та й каже:

—      Хитрий ти, Пархоменко!

А Петлюра лише очі витріщив, почувши, що то був Пархоменко.

—      А ти, Петлюро, хоч ніби й друг мій, лягай, небоже, коли дурний, я слова  мушу додержати. Закликав жовнірів. Роздягли Петлюру та й вцідили йому 50 палок.

А Пархоменко вернувся до своїх та пішов з військом ще дужче бити ворогів народу.

А про Петлюру пропав слух. Хтось казав, що такий, з плямою на чолі, міняв мило на дрантя по селах Польщі. Але чи це він, певно я не тверджу.

ЦВІТЕ САД-ВИНОГРАД,

ТЕРЕН РОЗЦВІТАЄ

(Пісня  про  Пархоменка)

Цвіте сад-виноград,

Терен розцвітає;

Б'є кіннота  ворогів,

Стяг  червоний  має.

Гей, гей, гей, гей,

Стяг червоний  має!

То ж Пархоменко йде в бій,

Сам на вороному,

Вітер стрічку майорить

На грудях червону.

Гей, гей, гей, гей,

На грудях червону!

Як  стріла, він вороним

У боях літає

І,  як  лозу,  ворогам

Голови стинає.

Гей. гей. гей, гей,

Голови стинає!

Ось на коні чваньковито

Шляхтич  виїжджає,

Він з Пархоменка глузує,

Себе вихваляє.

Гей,  гей,  гей, гей,

Себе  вихваляє!

 «Тоді будеш, вражий ляше,

Вдачею хвалиться,

Коли спробуєш зі мною

Та й на герці биться.

Гей, гей, гей, гей,

Та й на герці биться!»

Стало військо двох таборів,

Мовчки поглядає,

Як то шахтар з полковником

На  герць  виступає.

Гей, гей,  гей, гей,

На герць виступає!

Забреніли гострі шаблі,

Іскра засвітилась,

І голова полковника

В бур'ян покотилась.

Гей, гей, гей, гей,

В  бур'ян  покотилась!

Цвіте сад-виноград,

Шовковиця   спіла;

Утікала ворогів

Превелика сила.

Гей, гей, гей, гей,

Превелика сила!

А Пархоменко,  як  грім,

На їх налітає.

Віковічних ворогів

З корінням  ламає.

Гей, гей, гей, гей,

З   корінням   ламає!

Одцвів в лісі синій ряст.

Береза  шуміла;

Утікали  вороги,

Тільки спина мріла.

Гей, гей, гей, гей,

Тільки  спина  мріла!

Втихла  буря,  світ  настав,

Сонце засіяло,

А ворогів, як снопів,

У полі лежало.

Гей, гей, гей, гей,

У полі лежало!

                   ***

Вірші про село Пархоменко

Моє село лежить поміж бугрів,

І наче рветься вгору навпростець.

Моє село, село моїх батьків,

Де тихо плеще водами Дінець.

Село і не велике, й не мале

Живе турботами удома і на ниві,

І на Вкраїні не одно воно таке

Але дія мене найрідніше і любиме.

Я хочу, щоб цвіло моє село!

Щоб багатіло, земляки мої раділи!

Щоб в кожній хаті мир був і добро!

Щоб виїжджаючи вертатися хотіли!

                   ***

Мое село

Село мое раскинулось у леса.

Меж двух холмов, на берегу реки.

Живут спокон веков здесь хлеборобы

Мои односельчане, земляки.

Оно в садах вишневых утопает

И хоть полсвета обойди.

Такого дива ты не встретишь.

Такой не сыщешь красоты.

Здесь с детства улочки знакомы,

Здесь каждый камешек любим.

За них, пожалуй, без сомненья

И жизнь свою мы отдадим.

Немало хожено здесь тропок,

Вокруг любимые места –

Вон у плетня калина красная

Горит, как ранняя заря.

Здесь травы стелятся под ноги,

Когда иду я, не спеша.

Росой умоюсь серебристой

И запоет моя душа.

Она от счастия ликует.

Его я свято берегу.

Без этих мест родных и милых

На свете жить я не смогу.

                   ***

Любимый край, Пархоменко родное!

Здесь солнце ясное и небо голубое.

Здесь все знакомо, здесь мои друзья.

Здесь родились когда-то ты и я.

Люблю я этот милый край земли.

Где расцветают по весне сады,

А в них заводит трели соловей

И на душе становится светлей.

Здесь речка вьется - синяя река,

Она ни широка, ни глубока.

Я в воды ее тихие гляжу

И этой речкой тоже дорожу.

Над речкой ивушка задумчиво стоит,

Она с рекой о чем-то говорит.

А дальше тянется зеленый лес,

Свои ладони тянет до небес.

Лишь встанет солнце - блещут росы.

Береза заплетает свои косы.

Люблю всем сердцем эту красоту

И без нее прожить я не смогу.

                  

                   ***

Моє село ще зовсім не старе,

Хоч має триста з гаком літ,

Моє село ще зовсім молоде -

Тільки тепер вбирається у цвіт.

Люблю його, коли так дзвінко

Воно на провесні шумить...

Дінець звивається, як змійка,

Все не вгамується - біжить.

Люблю, коли у літню тиху ніч

Село засне, розпечене і зморене,

Затихне все, лиш віч-на-віч

Моє село і небо ясне, зоряне.

Люблю село, як обважніла осінь

Приносить жданий, щедрий урожай

Працюють всі і лише Бога просять:

„Пошли погоду, Боже, погоду дай.”

Люблю його, коли зима накриє

Хати і поле чистим снігом білим...

Земля вже спить. Відпочивав і німіє,

Щоб знов піднятися колоссям спілим.

Люблю своє село і в радості і в горі,

Шаную щиро пам’ять давніх літ –

Не загубились щоб в житейськім морі –

Прийдешнім односельцям залишило привіт.

О, люди добрі, мудрі мої односельці,

Любіть наш дім, наше миле село,

Квітучим садом, криницею, добрим серцем,

Засіяним полем, щоб уродити могло.

Любе село моє, пам’ять начдива-легенди,

В любові шануйся;в труді розквітай,

Пархоменка славно неси ім’я тепер ти

Моя Батьківщина, земля моя, мій рідний край!

Старе село

Село маленьке поміж гір,

Серед лісів, мов острівець.

Неначе ось злетить у вир,

Якщо подме знов вітерець.

Десь там, під явором старим,

Стара церквиця угніздилась.

Вона гіллям , немов крилом,

Перед Великоднем укрилась.

Та й банька ледве вигляда,

Хрестом стареньким увінчалась.

З-поміж гілок все спогляда:

Чи ще душа жива зосталась?

Немає молоді в селі,

Далеко десь в містах, столицях.

Лиш коло цвинтаря старі,

Старі такі, як та каплиця.

Всі розійшлися до могил,

Де душі пращурів витають.

Ледь почвалали, бо без сил,

Туди, де вже на них чекають.

Хрести на цвинтарі старі,

Вже похилились, ледве видні.

"Христос воскрес!" - рази три

Сказали дві старі тендітні.

Їх посхиляло до землі,

Мабуть - таки, оце од віку.

А рученята їх малі

Несли вже хрест, як Божу втіху.

                   ***

Мій рідний край, Луганщино моя,

Тобі вклоняюся, люблю і поважаю.

Як і Сосюра, наш земляк,

Що ввіршах прославляв тебе, мій краю.

Я народився у маленькому селі,

В селі Пархоменко, відомому повсюди.

Це той куточок рідної землі,

Який завжди я пам'ятати буду.

Моє село - це дивна сторона

З чудовими ланами і лісами,

До болю рідна і мила нам вона

І небо синєє, що розлилось над нами.

Милує все: і річка і ліси,

І небо синєє і чисте і прозоре,

Захоплює аж подих від краси,

Що хвилями так сяє, як те море.

Люблю тебе, як син, мій рідний краю,

Зі мною ти і в радості й в журбі,

Тебе яні на що не проміняю,

Завжди залишусь вірним я тобі.

Макарів Яр

Народився на Донбасі,

У веселім краї

І зростав, немов в палаці,

У зеленім гаї.

Я любив завжди ходити

Берегом Донця.

Над водою посхилялись

Чудо-деревця.

Розмовляв я з дідусем,

Берегом ходив.

Про походи і козацтво

Слухати любив.

А дідусь мій хоч старий,

З кременю неначе,

Був козаком чепурним,

Сміливої вдачі.

Сяде десь біля ріки,

На село погляне,

Як згадає козаків,

То й молодшим стане.

Знає все про рідний край,

Лиш, забуде інде,

Про село Макарів Яр,

Бо воно нам рідне.

Та про пращура свого,

Мужнього вояку,

Макара Безрідного

Хвацького козака.

Як прийшов Безрідний

Край наш захистити,

Визволять народ навкруги

Й ворогів розбити.
Він в зимівник тут привів

Парубків завзятих,

Щоби ворога зловить,

Яничар проклятих.

Довго браття бились,

Страшно аж згадати.

Вороги  навколо

Все кричать: "Тікати!"

Так Макар Безрідний

Край наш захищав,

Від руки ворожої,

Хто би не  напав.

Зажили щасливо

Матері і діти,

Краснії дівчата

Розцвіли, як квіти.

Це дідусь мій рідний

Все розповідав.

Яусі події

В вірші записав.

І живуть донині,

Не сумують, друже,

В краї цім чудовім

Всі народи в дружбі.

                   ***

Вечір. Тихо. Над Дінцем туман.

Я сиджу, а поруч - мій дідусь Роман.

Курить люльку мовчки, а вона димить.

Прошу я: "Що-небудь, діду, розкажіть".

"А про що?" - питає здивовано дідусь,

І потому крутить сивий довгий вус.

Раптом він задумавсь, мов заснув, на мить,

Та в очах юнацька іскорка горить.

"В ті часи босота з степу набігала,

Дерла край наш рідний, на шматочки рвала.

Турки-яничари. Ото біса діти!

А народ все думав, що ж його робити?

Та й послали люди козака Макара,

Він для турків, хлопче, мов та Божа кара,

Збудував зимівник на Дінці сивому,

Наскликав дружечків, щоб не буть самому.

Так з'явились хати згодом біля річки,

Куренями звались, схожі мов сестрички.

Все, що було в хатах, без замків, запорів.

Зберігалось довго: одяг, їжа, зброя...

Час козацький минув - воленьки не стало,

Волелюбне серце з горя застогнало,

Бо народ у путах доленьки не мав.

А Дінець сивенький, бачучи, зітхав.


Бачив він кріпацтво і часи буремні,

Боротьбу народу, прагнення щоденні:

Як здобути волю і де щастя взяти.

І хотів сивенький людям долю дати.

Та народ прокинувсь і зі сну-неволі,

Сам тепер панує в отім чистім полі.

Все зумів, відстояв щастя і свободу,

Бо ім'я - Вкраїна - є в цього народу.

Бережи село це, в ньому ти живеш,

Кращого на світі ти і не знайдеш.

Місяць багато всюди, та Макарів

Яр До кінця життя ти, друже, пам'ятай.

Матеріал підготовлен упорядниками: Голод новою В.В. – завідувачкою, Бандуровою Н.М. – бібліотекарем та Безсчастною Н.М. – вчителем української мови і літератури ЗОШ Краснодонськойрайоннойцентралізованнойбібліотечной системою Пархоменківської бібліотеки-філії №24.

  © ОУНБ ім . Горького 1999-2021